Працювати не можна навчатись

Під час останньої сесії в КПІшних соцмережах розгорнулась цікава дискусія (раз, два, три) про сучасну вищу освіту в Україні та в КПІ зокрема. Висловлювались різні думки: прихильники «старої школи» наголошували на необхідності всебічного розвитку людини та виховній ролі університету в житті людини. Більш прагматичні прихильники нових освітніх трендів вже ледь не поховали сучасну українську освіту, яка безнадійно відстала і від актуальних потреб ринку, і від світових освітніх тенденцій, і від вже доступних мегапотужних інформаційних інструментів (на зразок онлайн-курсів від coursera.org, edx.org, udacity.com тощо). Розійшлись думки і з приводу того, чи правильно залишати навчання на старших курсах заради раннього початку професійної кар’єри, тим самим отримуючи гандикап перед своїми однолітками-студентами.

На жаль, соцмережі – далеко не найкраще місце для подібних обговорень; інформація в них живе лічені години, і більш-менш змістовна дискусія, щойно з’явившись на КПІшних сторінках ВК, швидко тоне в океані інформаційного шуму. Цей текст – спроба підсумувати спостереження автора та винести обговорення в більш повільний та зручний для сприйняття формат.

Отже, чи варто старшокурснику влаштовуватись на роботу?

Відповідь на це питання диктують суворі реалії сучасного ринку праці. Можна і на шостому курсі дивитись безкінечні серіали під пиво і грати в комп’ютерні ігри, називаючи це «студентським життям», а після захисту диплому опинитись на старті бігової доріжки, по якій вже давно пробігли твої більш прагматичні однолітки. А можна залишити університет на третьому курсі, влаштувавшись на високооплачувану роботу і розпрощатись зі студентським життям в 19 років. Студент має сам вирішувати, коли він вже «дозрів» і взяв від університету все необхідне.

 

До речі, а що ж такого «необхідного» дає нам університет? І чи дає він це «необхідне» старшокурсникам? Спробуємо розібратись.

Примітка: тут і надалі мова йде здебільшого про ІТ-спеціальності, хоча деякі проблеми є актуальними і для інших галузей.

Не будемо зупинятись на таких життєво важливих функціях університету як виховання молодої людини, соціалізація, знаходження нових друзів; не будемо говорити також про науково-дослідницьку діяльність університету і розглянемо його суто як місце підготовки професіоналів для ринку праці.

Безперечно, існує певний недоторканий мінімум предметів, актуальність якого не обговорюється: фундаментальні науки на молодших курсах, основні дисципліни по спеціальності, необхідний мінімум гуманітарних наук. Інша справа – як ці дисципліни викладаються. Якщо, наприклад, фундаментальні предмети читають некомпетентні викладачі, то чи не краще замінити їх вивчення онлайн-курсами з Курсери? На четвертому курсі у тебе з’являється предмет «Основи ООП» після того, як на другому курсі ти розробляв курсовий проект з програмування з використанням багатьох можливостей ООП. Що далі, Бейсік на шостому курсі?

З часом подібних питань виникає все більше. І рано чи пізно ти усвідомлюєш, що таке навчання – це фікція. Така собі гра з неписаними правилами. Студенти роблять вигляд, що вчаться та самостійно виконують всі розрахункові та лабораторні роботи і не скаржаться на неактуальність навчальних програм 30-річної давнини. Викладачі роблять вигляд, що чомусь навчають і ніби не помічають того, як студенти здають ті самі роботи з року в рік і списують на контрольних всією групою.

Хто ж залишається у виграші від таких взаємних поступок? Студенти, які економлять купу часу за рахунок використання напрацювань попередніх років? Чи викладачі, яким не треба слідкувати за розвитком сучасних технологій і які з року в рік начитують старий-добрий матеріал з часів своєї молодості?

Як це часто буває, ситуація виглядає більш зрозумілою зі сторони. А ще цікавіше конкретно ця ситуація виглядає зі сторони студента, який влаштувався на роботу за спеціальністю.

По-перше, зовсім по-іншому оцінюєш зусилля, витрачені на підготовку та виконання численних розрахункових, контрольних та лабораторних робіт з предметів, які тобі в реальній роботі не знадобляться. Сотні, тисячі людино-годин щороку просто вилітають в трубу, назавжди. Декому буде неприємно це усвідомити, особливо відмінникам, які звикли всі предмети здавати на «відмінно». Але гордість за п’ятірки з абсолютно непотрібних предметів дуже часто насправді є таким собі захисним механізмом, психологічно комфортним виправданням за бездарно втрачений час.

Усвідомлення того, наскільки неефективно витрачається час на старших курсах, може призвести до очікуваних наслідків. Так, у попередньому семестрі з однієї з кафедр КПІ ІТ-спрямування відрахували 18 п’ятикурсників з 60, більшість з них вже влаштувались на роботу. Коли ти знаєш ціну свого часу, важко змусити себе витратити півдня на лабораторну, яка вилетить з твоєї голови відразу після захисту.

Дехто скаже, що саме для таких студентів існує заочна форма навчання. І правда, якщо робочий графік не дозволяє приділяти навчанню необхідного мінімуму часу, мабуть, все ж краще прислухатись до такої поради. Але як бути з тими, хто наважується вести боротьбу на два фронти: навчатись на денному відділенні і водночас працювати? Зрозуміло, що ходити на лекції вони точно не будуть (до речі, хіба Болонська система не передбачає вільного відвідування лекцій?). Але такий крок сприймається багатьма викладачами як порушення неписаних правил гри. Не хочеш слухати лекції про давно відмерлі технології? Вже заробляєш гроші? Тоді переводься на заочку, такі студенти нам не потрібні. І скніють в лекційних аудиторіях перезрілі старшокурсники, які давно вже могли бути високооплачуваними професіоналами – треба ж якось дотягнути до диплому, та і жити в гуртожитку дешевше. І знову продовжується маскарад «сумлінних» студентів та «справедливих» викладачів.

Як же можна розірвати цю кругову поруку, взаємовигідну змову некомпетентності? Давайте поміркуємо.

Чому б не переписати навчальні програми, замінивши застарілі дисципліни більш актуальними? Навіщо вивчати те, з чим на практиці ніхто з випускників ніколи не зустрінеться? Звичайно, не всі викладачі зможуть перенести таку революцію: хтось не захоче освоювати новий для себе курс, а чиємусь предмету і взагалі не знайдеться місця в оновленій програмі. Але, врешті-решт, що важливіше: надавати робоче місце викладачам неактуальних предметів чи випускати висококваліфікованих спеціалістів?

Чому б не надати старшокурсникам можливість самим обирати предмети? Адже вже на п’ятому курсі людина знає, чим буде займатись (наприклад, розробкою програмного забезпечення чи проектуванням комп’ютерних мереж) і відповідно розставить пріоритети у навчанні. Ринку потрібні спеціалісти з конкретних технологій, йому не потрібні спеціалісти «з усього», які будуть знати потроху про все і нічого конкретного.

Чому б не перерозподілити години між викладачами на користь молодих і прогресивних спеціалістів? Якщо весь викладацький досвід професора зводиться до нудного бубоніння, під яке півпотоку спить на лекції, то чому б не віддати ці години молодому викладачеві, який розбирається в спеціальності не гірше, зате його лекції слухають навіть двієчники, а замість пачки перевірених часом курсових і лабораторних він прийме у тебе нескладний, але цікавий твій власний проект, хай він і не зовсім відповідає рамкам навчальної програми?

Навіщо вимагати обов’язкового відвідування лекцій? Адже зазвичай весь матеріал курсу вкладається в методичку, яку можна почитати вдома, а деяких лекторів і правда краще замінити на відеолекції професорів зі Стенфорду і Массачусетського технологічного інституту.

Все це — питання без відповіді. Але не без адресата. Адресовані вони всім, хто причетний до сучасної української освіти: студентам, викладачам, керівництву університетів. Чи почує їх хтось? Можливо. Чи зміниться щось? Навряд. Адже набагато простіше і далі продовжувати маскарад.

Але спроби щось змінити здійснювались. І, мабуть, в КПІ цих спроб більше, ніж в інших університетах, які зазвичай просто пливуть за течією.

У нас є прогресивні викладачі, які навчають новітнім технологіям, не вимагають обов’язкового відвідування лекцій і цінують здоровий глузд більше ніж сліпе слідування навчальному плану.

Нещодавно КПІ підписав угоду з фондом Вікімедіа і тепер замість друкування скачаних рефератів наші студенти будуть писати статті до Вікіпедії, наповнюючи світовий фонд знань.

Право університету змінювати навчальні програми передбачене законопроектом Згуровського, за історією якого ми спостерігаємо вже другий рік. Якщо його все-таки приймуть, відповіді на вищеперелічені питання можна буде дати на рівні університету. Але реалії сучасної української освіти залишають мало надії на те, що Міністерство дозволить позбавити себе такої привілегії.

Тож проблема не тільки в застарілих та негнучких навчальних програмах, але і в тих, хто робить їх такими.

Варто зауважити, що ця ситуація виглядає цілком логічною в контексті пострадянського економічного занепаду. Програми, за якими готували радянських інженерів-універсалів, на жаль, не актуальні на українському ринку, який здебільшого потребує вузькопрофільних спеціалістів. Аутсорсингові ІТ-компанії, схема роботи яких зводиться до банального перепродажу робочого часу програмістів закордонним замовникам, навіть мають відповідну неформальну назву: «бодішопи».

І тенденції світового ІТ-ринку вказують на те, що роль класичних університетів у підготовці таких спеціалістів буде спадати. ІТ-професії стануть ще більш масовими; все більше професіоналів будуть випускати невеликі вузькоспеціалізовані навчальні заклади, а дехто і взагалі буде отримувати всі необхідні знання через освітні онлайн-платформи на кшталт Coursera/EdX/Udacity. З часом навіть наявність диплому перестане бути важливим фактором при працевлаштуванні (що нерідко спостерігається вже зараз). Взагалі за останні роки в світовій освіті суттєво змінилися ролі студента і викладача: викладач більше не є носієм ексклюзивних знань (які тепер доступні всім користувачам інтернету), тепер він швидше старший товариш, який допомагає студенту розібратись в масиві навчальної інформації.

Що ще можна зробити на рівні університету, щоб не відстати від світу безнадійно?

  • Налагодити ефективну систему зворотнього зв’язку від випускників (наприклад, через створення клубу випускників) для адекватної оцінки як актуальності навчальних програм так і компетентності окремих викладачів. Хоча до тих пір, поки складання навчальних програм залишатиметься прерогативою міністерства, з такого фідбеку буде мало користі.
  • Вкрай важливо створити привабливі умови праці для молодих викладачів. Для прикладу, зарплатня середнього програміста в 4-6 разів більша від максимальної аспірантської стипендії. Тільки самовіддані ентузіасти знаходять в собі мотивацію залишатись в університеті при таких розкладах.
  • Активніше розвивати програми обміну студентами і викладачами з провідними технічними університетами світу.
  • Співпрацювати з провідними роботодавцями: відкривати спільні навчальні курси, тренінг-центри (приклад: тренінг-центр EPAM в КПІ), направляти студентів на практику не на занепадаючі державні підприємства, в яких практика зазвичай проходить «для галочки», а в компанії типу Luxoft/Samsung (що вже зараз практикується на деяких кафедрах КПІ).

Можна пропонувати ще багато подібних покращень, але чи встигнемо ми їх реалізувати до того, як українська освіта пройде точку неповернення в своєму занепаді? Ось в чому питання.

А доки освітній процес не реформує ні міністерство, ні університет, ні викладачі, його і надалі будуть успішно оптимізовувати (а точніше, мінімізовувати) самі студенти. Хоча б цьому наша система освіти навчає на відмінно.

comments powered by HyperComments

Андрій Бродецький

Главный редактор и автор текстов.

Як Foursquare допомагає планувати міста | КПІшник
2013-10-31 04:38:11
[...] техніки на відмінно. Як відомо, тут дуже важко вчитись. Що скажеш про навчання тут? Всі «напряги» [...]